Мета олігарха, владного, чи опозиційного, (бо гроші однаково милі й як для влади, так й опозиції) - не розвиток галузі, а максималізація доходів при мінімумі витрат, тобто йдеться про викачування, виснажування ресурсної бази замість вливання "свіжої крові".

В бізнесі вчать, що отримання прибутку не має бути місією компанії, а інструментом для її досягнення. Тобто, місія - вище ніж гроші. Місія - створювати суспільно-корисний продукт й цим самим забезпечувати потреби людей.

Найвища цінність - служити людям, не думати про вигоду.

Й тоді гроші самі прийдуть, але вони не були з самого початку самоціллю. Й у цьому сила правди. Будь-ласка, покажіть такий приклад.

Але ж як не ставити гроші за ціль, якщо треба жити? Є конкуренція, є прагматичні відносини, які диктує ринок. Ідеалісти або залишаються на задвірках, переходячи в категорію маргіналів, які багато знають, але яких ніхто не слухає (часто вони спиваються, деградують), або приймають правила гри - думають тільки про гроші й викидають з голови сміття про якусь там надціль.

Ламати систему, змінювати світ на краще можна, якщо ти герой фільму "Матриця", або якщо в тебе багато грошей й ти можеш повністю присвятити себе цій почесній справі, не думаючи про те, чим годувати свою родину.

Бізнесмени сміються з ідеалістів.

Кажуть, податкову цікавлять гроші, а не місія підприємства. Декілька перевірок контролюючих органів, й ти дуже швидко спускаєшся на грішну землю й починаєш усвідомлювати наскільки ти мало знав про гру, в яку почав грати.

От з такого болота нерозумінння, ілюзій, мрій, доводиться вибиратися молодим українцям, сповненим "натхнення" творити "добро". Все буде закрито, поки сам не зрозумієш й не відкриєш. Ніхто не допоможе просто так.

Тепер щодо тих, хто все розуміє й давно для себе це "відкрив". Маються на увазі депутати Верховної, обласної, міської ради яких можна назвати капіталістами, або принайні дуже багатими людьми. Якою є їх надціль? Вони ж мають гроші, багато грошей, на їхніх підприємствах працюють за копійки люди. Можна ж повністю присвячувати себе зміні систем, служінню людям. Не треба ж думати про те, за що сьогодні поїсти й чим нагодувати дітей.

Але вони не будуть цим займатись. Тому що гроші з самого початку або на якомусь з етапів ще у їхніх дідів-батьків були й метою й місією й візією й всім святим.

І цілком справедливо для багатьох гроші - основна цінність. Бо вони дають можливості. Що захтів - те й маєш. Це ж весело.

Правда, прагматизм вбиває почуття. Перестаєш любити як любив, співчуваєш вже не так щиро, бо кожен сам за себе, або й взагалі перестаєш співчувати. Стаєш актором в житті - все стає фальшивим, в, першу чергу, емоції, бо боїшся що тебе підставлять. "Фільтруєш базар". Конкуренція. Навіть в сім'ї. Але ж все має свою ціну. Захотів-отримав!

Хто не має грошей, той дурень, невдаха, тому що для того, щоб їх заробити, треба мати неабияку голову. А філософствувати про гроші й реально їх мати - дві великі різниці. Тому що до них шлях довгий і тернистий, й хто дійшов - назад у "глупоту" не вернеться.

Так ось, чи можна заробити гроші й зберегти "святе"?

Справжнє святе, не показушно-приторну любов кандидата-капіталіста до трудового класу, який він не соромиться нещадно експлуатувати. Чому нещадно? А хіба в справді успішного бізнесмена-мільйонера немає грошей на поліпшення умов праці на своєму підприємстві, а хіба у нас рівень зарплат такий високий? Чи страх, що бізнес можуть в будь-який момент забрати спонукає до "економії на працівниках"? На собі там ніхто не економить.

Тобто починати змінювати світ треба завжди з себе. У цьому випадку це означає обмежити свої апетити на користь ближніх, тобто зробити справді добру справу, послужити людям безкорисно й по-доброму.

Покажіть мені хоч одного депутата-філантропа щирого альтруїста на Житомирщині, який вже маючи успішний бізнес думає про те, щоб взяти участь, наприклад, в приватизації комунальних підприємств саме для покращення якості надання послуг населенню, а не для того, щоб підняти тариф й сісти на потік "бабла"?