Нещодавно ми з Юрієм Романенком, аналізуючи ситуацію із запровадженням санкцій проти телеканалів Медведчука, дійшли висновку, що Володимир Зеленський лише в одному випадку виграє від цієї історії – якщо продовжить наступ на ОПЗЖ, відсуне від Кабміну “соросят”, запустить інклюзивну конституційну реформу та позбавиться опіки друзів-олігархів. Майже фантастична перспектива. Проте, все це може мати місце.

Сьогодні Зеленський на роздоріжжі. Він може:

а) зберігати нинішню дисфункціональну владну архітектуру, вирішуючи конституційні кризи “правом вахтера”, входити в “болотце” блансування між олігархічними групами та доживати президентський строк (якщо не знесуть раніше);

б) зламати гру. Розмежуватися з політичними попутниками (які паразитують на ньому) та провести “червоні лінії” для електоральних спойлерів. Консолідувати нових партнерів та увійти в гру колективним Суб’єктом. При цьому, “призом” може стати як “нове дихання” для рейтингу, так і другий строк.

Що Зеленський міг би зробити?

По-перше, президент має повернути собі комунікацію із Заходом. Не може доля стратегічного партнерства між Україною та Заходом залежати від невеликої групи “соросят” (я використовую цей термін в розумінні запропонованому Олександром Кочетковим).

По-друге, переговорний процес по Донбасу, газові переговори з Росією, торгівля з країною-агресором (а вона є, про це свідчить товарообіг між країнами) мають бути повністю очищені від різних посередницьких медведчукістських та ахмєтовських “прокладок”.



По-третє, Уряд має проявити себе Суб’єктом у стосунках з олігархами, а не місцем для “рєшенія вопросов”. Новий олігархічний консенсус Зеленському не загрожує. В країні вже йде переділ власності і Банкова не може стояти осторонь цього процесу. “Багаторівнева лояльність”, яку вихваляють деякі “охранителі режиму”, як стратегію Зеленського в балансуванні між олігархами, насправді є рефлексуванням в інтересах частини Банкової.

Якщо президент хоче мати якусь політичну перспективу, або хоча б виконати частину передвиборчих обійцянок, він має повернути центр ухвалення рішень в Уряд.

Так. Зеленського ніхто не бачить арбітром в суперечках олігархів. Він не може бути над сутичкою. Може настав час увійти в цю сутичку? Відверто заявити, що олігархи мають заплатити. Або не так... – “Певні олігархи мають заплатити зараз, а інші трохи згодом...”

В даному повороті важливе місце займає Уряд. Точніше, Кабмін повинен стати Урядом. Колективним органом, де переважно зібрані однодумці, який має узгоджену програму дій та колективну політичну відповідальність.

Сьогодні в Кабміні немає команди. Прем’єр-міністр Денис Шмигаль просто працює керівником цієї інституції. А сьогодні потрібен Уряд з великої літери. Гравець в економічних процесах, здатний йти проти “сильних світу цього”. Уряд реконструкції країни.

Де ж такий Уряд взяти? Хто може стати союзником Зеленського у цьому проекті?

Для початку можна звернутися до природних союзників Зеленського та його політсили в парламенті. Мене важко запідозрити у політичних симпатіях до Юлії Тимошенко, але зараз саме “Батьківщина” може компенсувати Зеленському втрату людей Коломойського чи групи Ахмєтова у “Слугах”. Частина ідей, які Тимошенко відсотоює, цілком можуть бути використані в програмі нового Уряду. Наприклад, в частині податкової реформи, дерегуляції, терифної політики та газових тем.

Ще одним партнером Зеленського могли б стати технократи, які виступають за політику національного егоїзму та здорового глузду. Вони є в депутатських групах мажоритарників, серед регіональних еліт, що вступили в клінч з ОПЗЖ на місцях, серед мерів крупних міст та їх політпроектів, які вимушено фрондують проти центру.

Частина експертного та медійного співтовариства із задоволенням взяла б на себе роль “хунвейбінів” і ударила по штабах опозиції і бюрократії.

Проте, велике значення має програма, досвід і політична воля, тих хто виявить готовність взяти участь в такому Повороті. Це боляче і не популярно. Але інакше нового не побудуємо.

Віталій КУЛИК, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства, Бердичів Діловий