Сьогодні ми знову і знову звертаємося до афганської теми. Молоде покоління виховується на кінематографічних картинах, де часом з неприхованим цинічним натуралізмом постають сцени афганської війни. Між тим, серед нас є ті люди, хто став безпосереднім учасником боїв у горах Афганістану. В їх серцях до цієї пори живуть спогади про війну.

Кожен наступний рік віддаляє нас від того жахливого десятка років, упродовж якого мільйони радянських людей наражалися на смертельну небезпеку, ще десятки тисяч загинули, героями і зовсім безславно, під ворожими обстрілами, підірвавшись на міні чи заживо згорівши внаслідок падіння літака. Всі вони були нерозважливо кинуті чиєюсь владною рукою в саме пекло, ім’я якому Афганістан. На їхню долю випало воювати на чужій території, за чужими правилами, для відновлення чужого порядку і чужої справедливості.

Для Віктора Волинця – сьогодні майора міліції, начальника відділення ДАІ Черняхівського райвідділу міліції – Афганістан почався так само, як і для багатьох інших молодих радянських людей. Він перебував у так званій команді 20а, призовники якої із самого початку повинні були нести службу за межами батьківщини.



– Коли нам запропонували їхати в Афганістан, - згадує Віктор Волинець, - то навіть відмітили, що ми маємо право відмовитися. Це був 1987 рік, тоді вже почали поговорювати про виведення радянських військ. Але для тодішніх молодих людей було чи не справою честі кинутися у саме пекло. Хотілося військової романтики, чого-небудь надзвичайного. Хіба в юні роки усвідомлюєш, що таке небезпека? Навпаки, здається, так би й кинувся сторч головою!

Оскільки Віктору Станіславовичу дозволяла освіта та водійське посвідчення, що лежало в кишені, його назначили водієм-автомобілістом. Учбовий центр, куди він потрапив знаходився в Північній Осетії у Владикавказі. Саме там протягом наступних 8 місяців солдатів підготовлювали до воєнних дій. А вже в червні 1988 року готових бійців відправляли на Ташкент, а звідти – у Шиндант.

Перше, що відчули новоприбулі на афганську землю, - неймовірну спеку. Клімат тут дійсно суворий: в літній день немає навіть і ковтка свіжого повітря, зате вночі стає настільки свіжо, що як раз би стала у пригоді кожушинка.

– Вимучені задухою в літаку, ми чекали, коли ж відкриється шлюз, - продовжує Віктор Станіславович. – Але коли його відкрили, легше не стало, навіть навпаки, нам здалося, що в літаку трохи прохолодніше, ніж зовні.

Їх висадили на військовому аеродромі. І перше, що кинулося у вічі, – озброєні люди: з гранатами на поясах, у бронежилетах і з автоматами в руках. На нових солдатів чекав ще один сюрприз: в кінці аеродрому стояли великі баки, схожі на ті, з яких сьогодні розливають на вулицях квас. Але вони були наповнені гарячим чаєм. Кожен солдат займав чергу, щоб випити стакан обпікаючого в 40-градусну спеку напою. Виявилося, що пити сиру воду було категорично заборонено, оскільки на території країни лютувала дизентерія. Це згодом солдати навчаться охолоджувати воду в найспекотніший день і зберігати її прохолодною навіть під пекучим сонцем. А поки що вони задовольнялися окропом заради банального тамування спраги.

Шістдесят новоприбулих солдатів потрапили в окремий батальйон матеріального забезпечення, який складався з п’яти рот, дві з яких займалися перевезенням сухогрузів, інші три, так звані «наливники», доставляли паливо та інші горючі речовини. Віктор Волинець потрапив у роту сухогрузів. У Республіці Афганістан військовим автомобілям відводилася вирішальна роль у забезпечення не тільки військ, але й мирного населення країни.

– Нам видали новенькі «Урали», їх ще називали «наташками», - усміхається Віктор Станіславович. – Автомобілі закріплювали окремо за кожним з водіїв, і з того моменту обов’язком останнього було самостійно доглядати за його станом. У нас існувало таке правило: моя машина не повинна мене підвести у вирішальну мить. Відтак, до цих питань ми підходили серйозно і без зволікань.

Віктор Волинець зізнається, що служба тоді сприймалася, скоріше, як робота. Їх автомобільна колона раз на тиждень доставляла сухогрузи маршрутом Кушка – Турагунді. Ця подорож займала 4 дні. Зазвичай виїжджали о пів на п’яту ранку, і колона з 50 машин рухалася за старшим зі швидкістю 40-50 км/год. Таким чином, за день колона проходила 140-150 км. Оскільки шлях був далеко не безпечним, кожному водію видавали бронежилети, але вони були настільки важкими, особливо у дорозі, що їх завжди вішали всередині на дверцята машин.

Не один раз у таких подорожах довелося потрапляти під обстріл. Бувало, машини підривалися на мінах. За ловами Віктора Волинця, якщо підстрілювали якусь машину, її потрібно було одразу ж ізолювати, не допустивши зупинки усієї колони.



– Одного разу на моєму «Уралі» сталася поломка. Його довелося буксирувати за допомогою «Кетла». В одному з населених пунктів звідки не візьмись вискочив хлопчина-підліток років 14. Він швидко сунув міну під днище «Кетла» і кинувся навтьоки. В ту ж мить прогримів вибух. На щастя, підірвана машина була броньована, тому її водій отримав легку контузію. Я теж не постраждав.

Убити «невірного» для ісламської віри – справа практично свята. Принаймні, ісламське писання обіцяє тому, хто це зробить, рай. Відтак навіть афганські діти, отримавши усілякі заохочування від дорослих, хваталися за зброю і боєприпаси так швидко, як тільки могли втримати їх у своїх руках.
І тільки декотрим з афганців було абсолютно однаково, «вірний» ти чи не дуже. Це власники так званих дуканів – невеличких будок-магазинів, де можна було придбати все – від цвяха до вертольоту, від столичної горілки до місцевих наркотиків.

Коли 15 лютого 1989 року було оголошено про вивід радянських військ з Афганістану, Віктору Волинцю потрібно було відслужити ще декілька місяців.

Повернувшись на батьківщину, він за порадою рідних змінив солдатський мундир на міліцейський, влаштувавшись на службу в Державтоінспекцію.
– В Афганістані ми здружилися з одним хлопцем з Грузії. Після свого звільнення, він навіть залишився чекати закінчення моєї служби. Потім ми багато переписувалися, він приїжджав у гості. А згодом зв'язок якось утратився. Нещодавно ж я знайшов його по інтернету. Ми знову налагодили зв’язкок. Виявляється, він довго жив у Абхазії, а зараз живе десь під Москвою.

За офіційними джерелами, за 10 років афганської війни загинуло близько 15 тисяч радянських солдатів і офіцерів. Однак справжнє число загиблих, як вважають деякі дослідники, набагато більше: радянські втрати за рік становили не менш 5 тисяч вбитими, тобто в середньому по 13 чоловік у день. Кількість поранених у середньому становила 18 тисяч у рік. Всього ж через Афганістан пройшло не менше 3 мільйонів чоловік, з яких 800 тисяч брало участь у бойових діях. Загальні втрати СРСР склали не менше 460 тисяч чоловік, з них 50 тисяч вбитих, 180 тисяч поранених, 1 тисяча зниклих безвісти.

Афган – це, безумовно, біль. А ще – це сльози. Беззвучні сльози тих, на чиїх очах пішли з життя найближчі товариші, однолітки. Пекучі сльози матерів, сестер, дружин і наречених, що так і не діждалися повернення своїх рідних з афганської війни. Вічна пам'ять тим, хто залишився назавжди на афганській землі! І слава тим, хто повернувся із самого пекла!..




Ольга Номерчук,
СЗГ УМВС України
в Житомирській області